Today, my brain woke me up at 5 am. Half-blind from the abrupt return to reality, I reached out for my phone — I had to check the news from my hometown.

It was because my brain woke me up with a dream, a vivid and very real one. I was on a beach near my house. The beach wasn’t looking exactly the same as it is in the reality, it was more of a mash-up with a couple of other waterfronts I’ve seen in other cities of my country, but the buildings around it and the street that runs parallel to mighty Dnipro were the ones I know too well.

There was a fight, and I was on a battlefield. I’ve seen the enemy soldiers and their artillery coming from the north. Whether they came from Kyiv, or crossed the only in dozens kilometre zone bridge that connects our city to the other bank of the Dnipro River — I don’t know. They were there, I’ve seen their machinery. I sneakily killed a couple of them too. They were losing, our army was superior.

My hometown — as luckily as it can be — isn’t on a frontline. There are no battles, there is no shelling. The closest enemy forces to my home city are 200 kilometres away, take or give a dozen. I still see those dreams about war regularly, and I am not even at home. Moreover, I am not even in Ukraine. But my family is.

My family remains at home and lives in the reality of constant air-raid and rocket strike alarms. Our extended family, however, isn’t this lucky. Not only do they live closer to the front areas, but some of them are also unlucky to live in the attacked cities. They had to abandon their homes and run, saving their children. Luckily, they’ve all made it safely to the free territory. At least every one of those who dared to escape — some decided to stay, even in places like Sumy.

You’ve heard about Sumy, Chernihiv and Kharkiv — each of them is the regional capital in what is considered to be mostly the Russian-speaking part of Ukraine. You’ve probably heard many stories about attacks on our capital, Kyiv, as well. Likewise, you’ve surely heard about Chornobyl and Enerhodar, where two captured nuclear power plants are located. You know that Russians hold workers of both NPP-s hostage, have no regard to safety and actively damage NPP-s buildings from time to time.

I’m pretty sure you couldn’t forget about Mariupol. The city of 460,000 people during peacetime, is completely ruined by Russian attacks from the ground, from the air and from the sea. Nobody who has any compassion would forget the attack of Mariupol Drama Theatre, where 1300 locals with children were seeking shelter. “KIDS” — two big white words in Russian on either side of the theatre failed to prevent the attack. If anything, they made it an easy target.

As easy, as children’s hospital and maternity home. As easy, as kindergartens, schools, colleges, universities. Well, just as easy, as literally any other building in Mariupol, more than 90% of which is completely destroyed. People there are held hostages, they die from starvation like during the Holodomor of 1932–1933, and those who unsuccessfully try to escape the hell on Earth are being captured and deported to Siberia or the Far East like in the 1940s. Mariupol is a ghost city now and not the only one — I’m sure you are well aware of that.

But why? Why would anyone cause this kind and scale of destruction in a modern world? Your guess is as good as mine. But I do have some ideas.

It’s hard to believe it, but it has been a month since the full-scale invasion. It feels like one very long day that happened a year ago, but it has been a month and the invasion is still going on.

And yes, it has been a month since the beginning of the full-scale invasion. The war, as I had an earlier opportunity to tell you, has started 8 years ago. It has never been a crisis or a conflict, it has never been a matter of Ukrainian interior politics.

It has always been a war, and it should be called by its name.

This past month of active warfare has brought to the surface a lot of the world’s problems, and it has changed a lot. The entire world has seen cruel but hopeless Russia is in reality. They only know how to scare and kill everyone, but never have they been met with such fury and determination before as they found in Ukraine. They were telling the world how they would be greeted in Ukraine as liberators, with smiles and flowers, but instead, they found the resistance they never knew how to deal with.

Russia is used to silencing its own citizens. May I tell you, their results in this field are prominent. Not a single one of my Russian “friends”, who always positioned themselves as an opposition to Putin, did absolutely anything to stop the war or help Ukraine spread the truth about the war. They deleted any publications that could’ve been taken as an opposition to the war and some tried to flee the country. To my greatest amusement, unsuccessfully.

My “friends” think I’ve gone mad and that I wish them death. No. What I wish upon them is to face their responsibility. There are 70% of Russians who support the war and 30% who are so silent they don’t even have any representation. There are 70% who assist in killing Ukrainians — it’s not Putin himself launching rockets and operating tanks, isn’t it? — and 30% who show no resistance towards their government.

Many of the so-called “opposition” try to escape their responsibility by saying “we haven’t voted for Putin”, “I didn’t elect this government”, “we don’t have a voice in this country”, “it wasn’t me who attacked Ukraine, was it?” and more. They tend to forget, that 30% of the 140 million population is 42 million people — that’s the entire population of Ukraine, for a second. In a country where roughly 40 million citizens are against the war, few thousand active protesters — merely a drop in the ocean.

Those people have no understanding of what it feels like even when you simply sit there in a safe place worrying about your family who refused to leave the country. They have no knowledge of what it feels like to live seeing destruction and death everywhere around you. And this is what I wish them — that’s way worse than death.

I wish them to know what their silence brings to people in my country. My only wish is to make them spend a month in any of the bombarded Ukrainian cities. I want them to witness the pain and misery that their silence and the sheer dumbness of their fellow countrymen (because they all are too irresponsible to be called citizens) brought to Ukraine. Then they would understand why I am angry at them.

Anger, I believe, is not the best word to describe what I and everyone else feel in Ukraine. Fury is closer, yet it still can’t quite capture the essence of the rage that is burning deep inside. It’s not the first time that Ukrainians have to defend themselves from Russia. We have been screaming about it for decades and centuries. Not all of us, some were fooled and trapped into the lies about “brother nations”. But now the entire world can see — it was all a carefully made-up story that everyone in the West chose to believe in.

Trying to explain what is wrong in calling Ukraine and Russia “brother nations” it’s hard to know where to start. There is so much to tell, if only one had time and expertise to tell. If only the world was willing to hear as well.

The world knows no difference between what’s Russian and what Russia tells the world is theirs. Doesn’t matter was the empire Russian or Soviet, the world conveniently ignored the nations under Moscow’s oppression, helping it to collect all the glory for stolen achievements. Or history.

History is what they like. Alternative history that is. You don’t have to be a historian to see the lies that Russia spreads about its history. That would obviously help though — an attentive historian will explain to you numerous facts that every Russian ruler tried to overwrite or hide.

In fact, history is one of the fastest-growing segments of Ukrainian YouTube. There is a demand to know more, to understand more. It would be enough to open any school history textbook, read it and ask yourself some valid questions.

When did we become “brother nations”?

Russia likes to talk about the times of the Kyivan Rus, but their capital city appeared not even a century before Kyiv would fall under the Mongol invasion. They like to mention Volodymyr the Great who baptized Rus, but that was two centuries before Moscow was established, let alone became a capital of any sort. And when it became a capital, the land they claimed was the first principality to plunder Kyiv and leave it.

Russia, especially Soviet Russia, liked to celebrate the Pereiaslav Agreement of 1654 as “the reunion of Ukraine and Russia”. But they don’t like to mention that this agreement was broken almost immediately in 1667, when they divided Ukrainian Hetmanate’s land with Poland. They don’t like to mention the incorporation of Ukrainian lands into Muscovy by 1764 and the destruction of the last Cossack Sich in 1774.

You will not hear them admitting that “Russia” and “Russian Empire” is the name they’ve chosen to steal history more effectively in order to legitimize themselves. They will not talk about introducing serfdom in 1783, which was never a thing in Ukraine. Surely, there will be no word about Ems Ukaz of 1876 and dozens if not hundreds more prohibitions and attacks on Ukrainian language and culture that they benefitted from for centuries.

They will tell you that Ukraine agreed to join the Soviet Union in 1921 like there wasn’t a Ukrainian war for Independence of 1917–1921 against Bolshevik Russia. They will tell stories about the “nice time” as “one country and one nation” like already mentioned Holodomor, the famine of 1932–1933 arranged by Soviets, never happened, as if the famine of 1921–1923 before wasn’t real too.

Like mass deportations of the 1940s never happened or any of the previous ones from the XIX century. Like Ukraine wasn’t the republic that took the most damage during World War II because the Soviet government disregarded human lives completely. As if yet another famine of 1946–1947 never happened at all.

They will tell how “good grandpa Stalin” “gifted” Ukraine its territories, like if he’s not responsible for mass ethnic cleansing, deportations and provocation of Ukrainian-Polish ethnic conflicts on the “returned” lands and the ones, from where thousands of Ukrainian were forever deported after the “agreement” with “Polish” government of the Soviet puppet Polish state.

Russia will never tell you about the repressions against Ukrainian intelligence. Executed Renaissance of 1920–30s. Dissidents of 1960–80s. New prohibitions of language, of literature, of theatre, of cinematography — ask them about those “merry Soviet times”.

So, having all these pages of our history, when could we become “brother nations”?

If you think I make something up — then ask anybody else from Belarus, Lithuania, Latvia, Estonia, Moldova, Georgia or other former “republics”. Ask national minorities in Russia. Find someone from Poland, Czechia, Slovakia or Hungary to ask them how nice was it to live under Soviet Russian occupation. I’m sure they will find something interesting to tell you. Perhaps even a couple of nationality-based slurs. Or the fact that Russians flee there from their own state because “where else to move when these countries are a part of the Russian(-speaking) world”.

The war in Ukraine isn’t Putin’s war. It’s Russian war, it’s Russian imperialistic expansion war against Ukraine. The fact that Russians are mostly brainwashed into believing the Kremlin’s lies doesn’t make them any less guilty in committing war crimes, supporting war crimes or not even trying to prevent war crimes.

They fail to realize that the lack of any resistance against their regime makes them equally guilty in everything that is happening now in Ukraine. They don’t want to face it, they are too scared to face it or too stupid to face it. They have all the instruments of the modern world to access the truth or alternative information, and they consciously choose not to do it. Their choice is to withdraw from spreading the truth, from speaking up for victims of war in Ukraine and for themselves.

Most of my “friends” in Russia were born under Putin’s rule, and they know no other. They are not children, they are not teenagers, they are grown-up people who perfectly know what the world is like outside their state. They know it’s better, they want to live the same, but instead of creating any initiative, they vote for Putin’s satellites hoping that they would create any sort of opposition.

I said nothing when my “friends” voted for a “liberal” party that was ever as liberal, as the sun blue and sky green, whose leader said many things about Ukraine. Then, I said nothing when my “friends”, many of whom, by the way, belong to the LGBT community, voted for the Communist Party of Russia. I gave my best effort not to say a thing about that, even when this party proposed to recognize two terroristic organizations — that Russia created on Ukrainian land — as states. I gave my best because I had already been not talking to them for several months, and I was still thinking at that point whether I should come back into their group. Well, the answer is pretty obvious now, isn’t it?

But now, there are lots of things I want to say. And I say them, every single day. There is no filter, I say what I feel. I express everything the war makes me feel exactly the way I truly feel it. All my anger, rage, disappointment and disbelief. I am entitled to it, as every single one of my fellow Ukrainian citizens is.

I don’t hide, and I don’t censor myself because I’m tired of doing so. This is my opportunity to scream, and I use it. I scream on behalf of my entire nation when I say: we’ve had enough. This is the time to put an end to these four centuries of lies, betrayal and genocide. We have nothing in common with Russia, we never had anything in common.

We evolved from different tribes, lived in different civilizations, have different values and attitudes towards life.

This war should become the full stop in our relations with Russia. This war should become the full stop in everyone’s relations with Russia. There is no place in our modern world for those stuck in Medieval times. There is no place at the table for modern fascists.

Since 1945, the world promises — “Never again”. What Russia promised — “We can do it once more”. And they do it — again, and again, and again, and again […] and again. They glorify war, and they spread it all over the globe.

Stop pretending like this is not true. Stop helping them and stop sponsoring them. You can’t use your money when you’re dead — Russia will make sure that you are if they aren’t stopped in Ukraine.

Here are some charities to help defeat Russia in their war of aggression against Ukraine:

Come Back Alive fund

Medical Battalion “Hospitallers”

National Bank Of Ukraine’s accounts

Be wise. Hear our voice and help us to be heard. Ukraine fights not only for itself, our homes, our children and our future. Ukraine fights for the entire democratic world — we need your support.

Slava Ukraïni!

Якщо заголовок цієї статті вам видається занадто претензійним та переповненим духом класичного канцеляризму, то ви цілковито праві у своєму суджені. Коли в українському медіапросторі безперестанку літають новини про загрози та проблеми, навіть у речах, які теоретично мали б бути суто розважальними, можна знайти багато приводів для перебільшено серйозної дискусії.

Так, ми маємо значно більші проблеми за відбір на пісенний конкурс. Але зрештою ми самі ненароком перетворили цей пісенний конкурс у свого роду месію та ідеал, хоч і гаряче це заперечуємо. Насамперед я маю на увазі, що для нас це свого роду певний іміджевий простір, який ми легко списуємо на цитадель усіх смертно-політичних гріхів Європи.

Зрештою, якщо подивитися на Нацвідбір і трохи подумати над усім його дійством, то можна зробити кілька цікавих висновків. Я, звісно, не претендую на категоричну правдивість своїх міркувань, але кому з нас не подобається будувати “кухонні” теорії про все на світі.

Отож, що не так з Євробаченням, Україною та телебаченням?

Ой, які ж ви молодці!

Український відбір на Євробачення пройшов довгий шлях трансформацій, але зрештою продовжує залишатися “конкурсом молодих виконавців”. Єдиний випадок на моїй пам’яті, коли Нацвідбір був по-справжньому переповнений великими іменами української сцени, був у 2016 році. Переважно таке враження залишилося в моїй голові завдяки головному двобою тодішнього фіналу між The Hardkiss і Джамалою, яка остаточно і поїхала здобувати кришталевий мікрофон переможця.

По суті, жодних проблем у тому, що для Євробачення ми обираємо з-поміж молодих, маловідомих виконавців немає. Нацвідбір як майданчик дійсно не має альтернативи, яка могла б у настільки короткий термін познайомити настільки широкий загал із цілою низкою свіжих та цікавих імен української музичної сцени. Саме української, адже музичні тренди та чарти, на жаль, говорять про засилля в Україні російського музичного (та й не тільки) продукту.

Створення видимої альтернативи для українського контент-споживача є вкрай важливою діяльністю. Музика це не лише поняття культури, високої чи популярної, але і бізнесу. Музична чи будь-яка інша діяльність в розважальній індустрії приносить своїм авторам гроші, а гроші потрібні для того, аби розважати нас із вами далі. Автентичний продукт з хорошим бюджетом значно цікавіший за автентичний продукт, який не знає де ті гроші на власний розвиток взяти.

Проблема Нацвідбору як стартової платформи полягає у його форматі. Передусім телевізійному. Чомусь у нас презентація молодого виконавця має обов’язково супроводжуватися експертною думкою “акул” музичної індустрії та недоречним церемоніалом ведучих шоу, від якого й досі відверто тхне помпезністю партійних з’їздів якого-небудь ЦК КП УРСР.

З невідомих причин формат Нацвідбору і досі намагається пояснити українському глядачеві, що перед ним щось хороше та цікаве. Так, з одного боку, у нас існує проблема, коли, дійсно, український глядач завідома ставить хрест на усіх українських артистах та мігрує в пошуках якісного матеріалу деінде. Зізнатися, то й у мене самого є такий досвід. З іншої ж сторони, чи насправді у цих поясненнях є аж така необхідність?

Тут починається територія персональних смаків та досвіду, в тому числі колективного. Колектив української аудиторії за останні кілька років змінився доволі помітно, бо ж уявити перемогу тих самих Go_A ще в якому-небудь 2017–18 році було б доволі важко. Сьогодні ж ареал нових виконавців містить цілий перелік імен, які активно поєднують “фірмовість” з етнозвуком, бо на це є запит. Це цікаво, це модно, це щораз якісніший продукт.

Я — сноб, я не прихильник довіряти “народній думці”. Але я більш ніж вірю в те, що зараз саме час відправити цю саму “народну думку” у вільне плавання, дати їй змогу вирішувати самостійно. Україна зараз знаходиться у доволі цікавому стані, коли український культурно-інформаційний продукт тільки-но починає по-справжньому набирати обертів. На мою думку, сьогодні українські творці та споживачі цілком безпечно можуть понабивати собі кілька ґуль у пошуках того, що саме цікавить українську аудиторію.

Роль Нацвідбору в цьому процесі важко переоцінити. Це майданчик, це камера, це відкритий мікрофон. Мені сподобалася ідея опублікувати лонглист кандидатів на участь, втім значно кращим рішенням було б надати голос більшій кількості виконавців коштом того часу, який ми витрачаємо на балаканину.

Український відбір на Євробачення має ледь не найдовший та на мою думку найбезглуздіший формат проведення у Європі. Нам не потрібно заліковувати рани комплексу меншовартості, пов’язаного із думкою, що ми не здатні на створення власного цікавого продукту, бо ми половину незалежності творили не для себе, а для когось, до того ж за їхні ж гроші. Але при цьому не треба перебільшувати формальність та форматність того, що відбувається, бо творчість, аж не віриться, що я дійсно дійшов до висловлення такої думки у своєму житті, не має об’єктивного “правильного” вибору.

Так, у Нацвідбору є певні обмеження, я про них ще згадаю далі, як і про правильність чи хибність деяких виборів. Натомість спочатку я хочу розвинути думку щодо тієї реальності у який цей вибір доводиться робити.

Прозоро і нечесно

Найкраще підзаголовок для цього розділу описує процес оголошення балів журі, але всьому своя черга.

У нас не заведено любити Євробачення, але ми дуже любимо обговорювати пов’язані з ним скандали та часто створювати сенсації на порожньому місці. Хоча це можна сказати не лише про Євробачення. Щоб хоч якось уберегти Нацвідбір від ще більших скандалів, ніж ті, що встигли статися перед його початком, у нас заведено завжди нагадувати про аудит.

Як ми не довіряємо політикам, так ми й не довіряємо результатам Нацвідбору. Особливо якщо мова про цифри, які нам, простим глядачам, жодним чином не проконтролювати. Саме тому на початку ефіру ми маємо заслухати традиційний катехизис, що так, голосування точно буде чесним, бо за ним спостерігатиме компанія з чудернацькою назвою.

Довга незрозуміла назва звучить як назва поважної, закордонної компанії, а значить — чесної. В реальності ж — так воно і є. Жодних сюрпризів чи сенсацій, за голосуванням дійсно спостерігає велика міжнародна компанія, для якої відбір на Євробачення за рівнем складності є радше дрібничкою. У цій конкретній частині шоу немає про що перейматися.

Але ми переймаємося. Бо потім до нас не приходять підтвердження наших голосів, або вони запізнюються, або ми починаємо підозрювати когось у махінаціях. Власне кажучи, мова зараз йде про спробу Kalush Orchestra дізнатися детальні результати глядацького голосування. Їхні підозри у можливій фальсифікації результату зрозуміти можна, однак шукати вони їх вирішили у хибному місці.

І це пов’язано не лише з авторитетом наглядачів. Ще перед початком шоу Суспільне опублікувало документ з правилами голосування, де чітко прописано, що компанія-організатор голосування (а це не Суспільне) не розголошуватиме точної кількості голосів за будь-кого з учасників, не коментуватиме прийнятих рішень та не вступатиме в суперечки з глядачами щодо процесу голосування. Участь у Нацвідборі означала погодитися з його правилами, хоч вони дійсно здаються підозрілими.

Коли Суспільне займалося організацією відбіркового шоу спільно з СТБ, то дані про кількість отриманих голосів одразу після шоу потрапляли у вільний доступ. Цьогоріч у частково відкритому доступі опинилися лише бали журі, передусім тому, що ведучі шоу не втрималися від коментарів на цю тему. Так ми зокрема дізналися, що згадані Kalush Orchestra, як пізніше виявилося — переможці телеголосування, отримали високі бали від двох членів журі, Джамали та Тіни Кароль, але опинилися третіми з кінця в рейтингу Ярослава Лодигіна, який пояснив своє рішення небажанням повторюватися.

Зі сторони ця ситуація виглядає нібито член правління Суспільного одноосібно змінив увесь результат відбору. Обурливим глядачам може виявитися ще й той факт, що переможець саме глядацького голосування вперше за 7 років не став переможцем відбору, саме через голос людини з керівництва каналу-організатора. Але проблема цього обурення в тому, що ми не маємо достатньо доказів, аби стверджувати напевно.

Ми не знаємо детальних балів інших учасників, нам нема на що спиратися. Ми не знаємо, чи це справді була професійна оцінка члена журі, чи спроба підмінити результати. Натомість ми з цілковитою впевненістю можемо стверджувати, що подібної контроверсії можна було б уникнути, якби одна людина, хай би яким професіоналом вона не була, не мала цілу третину того впливу, який був у 2.5 мільйонів глядачів.

Мова не про те, аби усунути журі взагалі, хоча це також один із варіантів виходу із ситуації. Оскільки на самому Євробаченні також голосують журі, ми можемо припустити доцільність суддівського голосування й на відборі. Втім якби журі Нацвідбору відповідало стандарту великого конкурсу та до нього входили хоча б п’ятеро представників музичної індустрії, це журі вже мало б вигляд більш справедливого, зрівноваженого та виправдуваного.

Ми постійно говоримо про підвищену жагу до справедливості в нашому суспільстві, але постійно забуваємо цю справедливість забезпечувати. В ситуації, коли країна сидить на діжці з порохом та гостро реагує на будь-які події, її цілком можна було б позбавити зайвого приводу влаштувати національний фестиваль підозр та звинувачень. Так, ніщо не може забезпечити цілковито гладку реакцію на результати, незгодні з ними завжди будуть, втім градус конфлікту, що виник, міг бути значно нижчим.

Тим паче що частиною цього конфлікту є звичайна низькоякісна комунікація ще під час оголошення списку учасників.

Особистості мають значення

Як одна людина може змінити результати Нацвідбору, так і одна людина може поділити цілу країну навпіл самим лише фактом своєї присутності. Найважливіший скандал пов’язаний з відбором на Євробачення стався через участь у ньому Аліни Паш, чия історія подорожей та раніше запланованих виступів викликає чимало питань. На деякі з них ми навіть отримали відповідь.

Нам знадобилося пройти довгий шлях від оголошення лонглиста аж до перемоги Аліни на Нацвідборі, аби Суспільне опублікувало документальне підтвердження, що Аліна Паш не порушила правила перетину кордону з Кримом. Так, у нас діє презумпція невинуватості, але порушення кордону Паш, яка свого часу чимало наговорила з цього приводу, чим втягнула себе у значно глибший скандал, закидали вже не перший рік. Словом, це занадто очевидне джерело проблем та контроверсії, аби не відреагувати на нього належним чином.

Канал неодноразово наголошував, що намагався перевіряти учасників. Ба більше, Аліні Паш була присвячена ціла окрема заява Суспільного ще до відбору. Але чому не можна одразу заспокоїти, що під гарантіями мається на увазі офіційний документ або на той момент — очікування такого документу?

Навіщо гратися у “ми не правоохоронний орган”, якщо учасника, як виявилося, можна відправити до Держприкордонслужби та отримати один-єдиний папірець, який завершує восьмирічну драму? Це крок, на який так чи інакше виникла б потреба піти у разі перемоги “Тіней забутих предків”, що зрештою і сталося. Я готовий всіляким чином підтримувати Суспільне, але подібні помилки в банальній комунікації з аудиторією як для мовника є доволі дивними, особливо коли мова йде про представлення країни.

В цьому моменті надзвичайно прикро чути від члена правління суспільної телерадіокомпанії, що попереднє представлення нашого суспільство це люди “з лісів та гір”. Можливо, я припускаю, пан Лодигін хотів підкреслити тісний духовний зв’язок українців зі світом, в якому ми живемо, одначе слова та формулювання вкотре зрадили його. За це пасувало б вибачитися.

Так само як і Аліні Паш вибачитися за свої минулі слова та вчинки. Люди можуть змінюватися, люди можуть вчитися на власних помилках, але помилки спочатку треба визнати.

Окрім поїздки до Криму, в легальний як ми вже знаємо спосіб*, пані Паш має за собою шлейф запланованих концертів у Росії на п’ятому році війни, колаборації з російськими виконавцями та дуже цікаві заяви з цього приводу. Але жодних вибачень ми не почули. Натомість сама пані Аліна або ухиляється від прямих відповідей на поставлені запитання, або атакує російськомовних громадян України, бо начебто українська мова автоматично звільняє розум людини від гріха зради чи недотримання закону.

UPD: На наступний день після публікації статті, виявилося,що ДПСУ не видавала подібну довідку. Про це заявив речник служби. Тому цілком ймовірно, що до закидів з попереднього абзацу додається ще й підробка документів.

Немає такої проблеми, що суспільство навмисне шукає кого б закидати камінням. Проблема, якщо можна так сказати, у тому, що суспільство за 8 років життя в умовах війни почало значно краще до себе ставитися. Відповідно моральні вимоги до людей, які несуть прапор країни у світі також стали вищими. Ми нарешті почали розуміти чому це важливо.

Жодна пісня, хай якою б щирою та патріотичною вона не була, не замінить вибачення за колишні недолугі та недостойні вчинки пані Паш. Інакше історія її участі на Євробаченні, це історія про те, що в нашому суспільстві можна робити все, що тобі заманеться, а вишиванка чи який інший національний одяг та три хвилини української мови на публіці стануть своєрідною індульгенцією.

Те саме стосується гурту Kalush Orchestra, чий вчинок після завершення Нацвідбору є гарячковим, необдуманим та негідним. Участь у Нацвідборі означає згоду з його правилами, хай якими б дивними чи підозрілими вони не видавалися. В більшості ситуацій існують також інші способи, аніж моментально пориватися до бою. Але козацькому роду ще не надто вдалося повернути собі здатність мислити спокійно, виважено та стратегічно — це лейтмотив усього цього розділу.

В плані персонажів та особистостей Нацвідбір 2022 залишив по собі дуже неоднозначний та неприємний посмак. Я дуже хочу похвалити Нацвідбір і Суспільне за деякі речі, до чого я зараз і перейду. Водночас я не можу не звернути увагу на ці з одного боку дріб’язкові речі, які з іншого боку постійно повторюються та муляють перед очима не тільки коли ми обираємо пісню для якого-небудь конкурсу.

Брак нормальної комунікації, постійні скандали, драми та з’ясування стосунків, тривале нагнітання ситуації — це речі, які стосуються нашого повсякдення. Перш за все, вони приходять до нас з нашої глибоко проблемної політичної сцени. Увесь цей негатив згодом просочується ще й в інші сфери життя та перетворює людей на малоприємних персонажів.

Як потім обирати з цих персонажів гідних представників — у мене немає відповіді на це питання. Натомість ті представники, яких ми вже маємо, могли б докласти зусиль та показати, що завжди можна бути кращими та вищими від ситуації.

Суспільне телебачення

Наостанок хочу поговорити про хороше. Місцями сумне, але все ж хороше.

НСТУ, вони ж Суспільне, цьогоріч взялися за проведення відбору на Євробачення власними силами. Зважаючи на постійне недофінансування державою суспільного мовника: лише цьогоріч він недоотримав більш як пів мільярда гривень з бюджету — це насправді мужній вчинок. Я знімаю перед Суспільним капелюха.

Євробачення дійсно стало як платформою для піару нових українських виконавців, так і платформою для піару самої України — чого вартував один лише виступ Go_A торік. Тому навіть зважаючи на мільйон речей, які пішли шкереберть, хочеться щиро привітати Суспільне з успіхом — принаймні, ви дійсно намагалися.

Так, Нацвідбір був далеким від ідеалу. Сучасна телевізійна програма не має виглядати подібним чином. Ведучі не мають вдаватися до радянського церемоніалу, програма з восьми пісень не має тривати 5 годин, інтрига результатів не повинна беззмістовно розпорошуватися на пів години, збільшуючи удар від можливих технічних помилок. Але цей ефір зрештою відбувся.

Як глядач “Суспільної студії”, я особисто звик до можливих технічних негараздів в ефірі Суспільного, я не звертаю на них уваги. Вони, кінець кінцем, трапляються навіть на самому Євробаченні. Головне це навчитися з ними справлятися. Я думаю, що Нацвідбір 2022 був хорошою та достатньо стресовою ситуацію, аби в майбутньому співпраця з будь-якою продакшн-компанію була більш впевненим та контрольованим процесом.

Тим паче, що цьогорічний відбір цілеспрямовано тримав марку справжнього шоу. Замість того, аби записати фіналістів у одній з готових малих студій Суспільного, канал вирішив що треба велика сцена, глядачі та спецефекти. Це круто, це однозначно круто.

Я щиро вболіваю за суспільне мовлення в Україні. В мені живе ідеаліст, який дійсно вірить, що настане день, і українське Суспільне телебачення буде не менш популярним за британську BBC чи шведську SVT.

Я хочу бачити в Україні розвиток саме Суспільного, а не непотрібних державних телеканалів з російськомовною пропагандою, які нам намагаються втиснути на всій території України. Я хочу, аби новинами та аналітикою займався саме Суспільний, а не повністю державний телеканал Рада. Суспільно-політичне ток-шоу зняте для Суспільного ледь не єдина адекватна та модерована дискусія на українському телебаченні. Вона вже є, не треба створювати їй повністю державну альтернативу.

При цьому я хочу й надалі дивитися документальні фільми та серіали виробництва Суспільного, вони класні! “Колапс” — найцікавіша річ, яку я подивився у 2021 році. Мене все більше цікавить культурне наповнення телеканалу. Новорічний концерт з народними піснями, але молодими виконавцями? Я в ділі! Хочу ще! Я постійно шукаю час та натхнення, аби приділити їх подібним речам. Це — круто!

Але це круто лише для невеликої аудиторії. Одна з моїх найбільш токсичних звичок, яку я собі завів — я час від часу знайомлюся з рейтингами українських телепрограм. Ця звичка токсична, бо мені категорично не подобається те, що я в цих рейтингах бачу. Комерційне телебачення в Україні ще ніколи не перебувало в настільки сумному становищі відносно його наповнення.

Найгірше в цій ситуації те, що єдиним виходом, схоже, є необхідність просто перечекати. Перечекати поки заспокоїться політична ситуація. Перечекати поки глядачам остаточно не набридне те, що їм намагаються продати під виглядом якісного та цікавого контенту. Перечекати, поки самі телеканали не збагнуть, що знімати треба не для когось, а для внутрішнього ринку.

Я мало знаюся на прибутковості телебачення в Україні, я ще не намагався цю тему дослідити. Але як для людини, що все більше хоче працювати з культурно-інформаційною сферою, для мене це питання відкрите та цікаве. Я хочу, аби український медійний простір ріс, розвивався та був саме українським. Я хочу бути частиною цього перевтілення.

Ця публікація виходить з моєї великої любові до України, Євробачення і Суспільного. Не все так погано, просто я вірю, що ми можемо краще. Я зацікавлений у тому, аби стати частиною цього краще. Якби я не вірив, якби мене це не обходило, я б не витрачав свій час на сім сторінок тексту дрібним шрифтом. Я дуже хочу запропонувати щось більше, ніж просто свої думки та зауваження, але принаймні ними я можу закласти фундамент для чогось більш прикладного, аніж суміш медійної теорії та ідеалізму.

Читайте також:
Про язики та мови. А ще про пошук ідентичності, депресію та високі матерії

This is the 23rd year that we in Ukraine celebrate our Day of Unity. 103 years ago, on January 22nd 1919, Ukrainian People’s Republic and Western Ukrainian People’s Republic declared what is commonly known as The Unification Act. For the first time since the Mongol invasion of Europe, Ukrainians from both sides of the Zbruch River were united in one state.

Despite the formal intentions being declared in Carpathian Ruthenia, Ukrainian Bukovyna and Kuban, not every national territory managed to join the unified state. The state itself was quite short-lived as well — recognized by hardly a dozen of countries, unified Ukraine will soon be once again divided, not being able to defend itself in a war for its own independence. Poland would secure Western Ukraine until World War II while the rest of the country had already fallen under Soviet Russia occupation — a tragic end to this rather promising chapter of Ukrainian history.

Unlike at the beginning of the 20th century, modern-day Ukraine doesn’t have to collect its land from the shatters of European empires of the day. Unfortunately, today our national struggle is to retain this land against the resurrecting evil of imperialism. 8 years ago, at the very beginning of 2014, Russia attacked Ukraine, giving a start to an undeclared war that claimed more than 13,000 lives during the first six years of warfare alone.

Unhelpful definitions

What has started as an internal crisis has quite soon overgrown its definition. The protest of Euromaidan was meant to show people’s disagreement with the rejection of then-president Yanukovych to sign the Association Agreement with the European Union. The government’s violent attempt to suppress the peaceful demonstration in Kyiv fuelled the beginning of the Ukrainian 2014 revolution — the Revolution of Dignity.

It was hard to believe in the reality of what was happening — 104 people were killed in the capital city centre. The blood and fire featured on news reports every single day weren’t the romantic vibes of change that some might picture themselves thinking about any revolution — reality quickly proves that there’s nothing romantic about violence and death. It was shocking enough to actually see the government violating people’s rights and freedoms, but the mass shootings of protesters were far beyond any limits of the worst nightmares. Not only the fact of mass shootings but also the fact that they were executed by seemingly unknown forces. In reality, there was only one side interested in supporting Yanukovych.

Russia made itself clear about its attitude toward Ukrainian protests quite early. Russian media were the most vocal in downplaying the importance and the character of Euromaidan — to the point of receiving an “Oscar” during live news coverage in early December 2013.

Later, we’ll get to know directly from Putin that there were Russian special forces to help Yanukovych escape to Russia. But before this, Russia would use the impeached president Yanukovych to justify its military intervention in Ukraine. Putin will get his parliament approval to use the Russian military in Crimea and there would be no way back in relations between Ukraine and Russia. A new war in Europe has begun.

“Little green men” in Crimea primarily to its eventual annexation by Russia and similar processes happening in Donbas where according to Russian state propaganda “local population had found weapons in mines” — Ukrainian territorial integrity was violated. It remains violated to this day. Ukraine gathered enough evidence to support the claim of Russian army presence in Donbas fighting for so-called “republics” — terroristic organizations in Donetsk and Luhansk that Russian Communist Party’s MPs proposed to recognized just a couple of days ago. The fight is going on, the “ceasefire” is violated daily, but many people don’t seem to understand this reality.

Many people are occupied by the news of Russian troops at the Ukrainian border. Some seem to be intimidated, some call it all just media scaremongering. People think about the situation in Ukraine as a conflict — there are talks, negotiations, gas speculations, etc. Many try to dismiss the possibility of Russia attacking Ukraine. The reality is that Russia has already attacked Ukraine 8 years ago.

Russia has been occupying a part of Ukrainian territory for the past 8 years.

Russia has been weaponizing terrorists in Ukraine for the past 8 years.

Russia has been killing Ukrainian citizens for the past 8 years.

Finally, when the military escalation is at the greatest, when Russia has started to play diplomacy they so skilfully avoided for the past 8 years, when Russia tries to pretend they are the ones who are threatened, The West aka EU and NATO seem to realize that words are not as powerful as bullets and tanks. Bullets, that are being fired every single day. Tanks, that may be directed toward the Ukrainian and possibly EU/NATO border at any minute.

Could this whole level of full-scale war have been avoided much earlier? There is no answer to that. History is not about “what if”, but it’s there to learn from the mistakes of the past to avoid committing new ones time and time again in the present. Surely, easier said than done, especially when you are bounded by billions of euros worth of contracts with your enemy. But at this point, it’s extremely important to realize, that today’s benefits can bring tomorrow’s mortal peril.

It may not be directly your problem today, but you risk it becoming solely your own in the future. When you put your priority on money instead of your values, you may soon find yourself having neither of those. Money is great, I know, but it gives you no trust, and when there’s no trust, are you sure you can retain your money?

Read also:
It’s not Putin. It’s Russia. Hear Ukraine screaming.

This is the third time I’m trying to write this article. On every attempt, I was losing the sense of what I wanted to say. Funny enough, that is exactly what I’ve been trying to convey for months.

As soon as I had finished my first Medium article, I thought I would write regularly as a good new habit. An article a month — seemed like not too much work, yet a useful thing to keep me going. The problem with this otherwise perfect plan was that I started too many new habits in a very short time. I forced a high demand for creativity and “creator’s arrogance” on myself. There was the need to create, the need to be visible. I wanted to share the things I do with the world. The catch was in that at the very same time — I really didn’t.

Normally, a part of the issue would be a mistrust of my own abilities. I would criticize my work and say that it’s not good enough for the public eye. This time, however, it was something different. I was strongly convinced that my creation — no matter how silly — is a decent piece of work and I had a good time making it. “Look, I made this” — I wanted to say to the world, but that’s where the trouble begins. I wanted a place in the spotlight, yet something else was telling me to run and hide, something new wasn’t making sense. That unknown something was wrong.

Race for everything and nothing

Last year, I had at least 6 different creative project concepts. Most of them remain a concept I never shared with anyone, despite actually working on some. Working not as much due to the fact I liked those ideas, but because a belief was driving me that I have to do something, I must have something to show at all times, be the seller and the goods simultaneously and constantly. It was a real obsession. I thought it would bring me somewhere, shed some light on something, yet unfortunately, I was horribly wrong on this occasion. Every single one of my projects eventually led me into a new phase of burnout. There was no escape, neither there was a clear purpose to anything I’d done.

Purpose. There must be a purpose in everything, isn’t it? Still, not even modern philosophy to this day has an explanation for why we, human beings, create culture. There is no single universally applicable explanation of why we live in all our different ways, creating things that from the survival point of view make absolutely no practical sense. We are literally the only species who care about such a thing as art, and we keep creating it. Of course, there is a difference between true art and simple recreational or entertainment creativity, but this divide is arguably deeply personal. We draw the line according to our own feelings, beliefs and ideas — something that makes perfect sense for us is another person’s complete nonsense. Bingo.

Here is where it all gets tricky. Your job is done, it makes perfect sense to you, its author. You know how you felt before, throughout and after creating your piece, you know what emotional value is hidden behind whatever your work is. There wasn’t a greater sense in what you were doing, your only goal was to transform your vision, your skills and your thoughts at the moment into a manifestation of some medium and genre. Your reasons to make this piece happen may have been either great or small, silly or serious, yet valid enough for you to take action. How come that even the sole idea of sharing your work could invalidate everything you have felt and done in such a strange and rapid manner?

I’ve been thinking about it for months, but I couldn’t overthink it. There was little to no idea why this strange situation keeps happening to me. The problem of art sharing isn’t new, and it won’t end with me, but I needed it to end for me. I had to know the reason behind my own struggle, so I could eliminate it.

The elephant in the room

The sudden conclusion I’ve come to lies in honesty. One can be too honest for their own good while still not being honest at all within the same situation. I had to take a look back on my works and plans, on everything I cancelled last moment before publication, on everything I had withdrawn from public and on everything I still consider worthy for the world to see. I now understand that not everything I do should be on display. Likewise, I also understand that I shouldn’t put myself on display just because I see others doing so. No, it doesn’t mean I should obey the voices that were telling me to hide, instead, I should have a clear idea of what I’m doing and why. Most importantly — for whom.

There is a massive difference between being creative and making an impression of being creative. There’s nothing wrong with putting yourself on an improvised catwalk, but it’s also important to realize how much of everyday creativity remains unrecorded. It may not even appear as something creative, and yet it is there. The world is a crazy place — seemingly, it expects people to be constantly at their best. At all times, 24/7. It doesn’t work like this, though. Not all standards are reasonable and objectively achievable. Neither should other goals and expectations drive you to the brink. It is perfectly fine to have nothing to say. There must be other things that prove your creative side, and you’re just being toxic to yourself for nothing.

I have accepted the idea of “mindfulness first”. Surely, all this “wisdom” may only be true for a short while — I do get it. There has been a lot going on last year, and I know how fast everything can change. Yet, there’s no need to overthink it — that’s a lesson for sure. The only other constant would be this: what has to be tackled — must be tackled. Anything else can wait. Or disappear, if unnecessary.

Or bloom — when the right time has come.

English version | Ця стаття доступна також українською

Foreword

Over the last four months, I have been actively working on a long-living idea of starting a blog: a place for some careful thoughts about the past and the future. So now, at the very beginning of our little journey, I have to warn you, my dearest reader, that ahead you will find a thin line between beginner’s journalistic ambitions and my constant need to sort out mentioned above thoughts.

You may wonder: why can one not make themselves a cup of tea and sort out their head quietly in the kitchen? Well, the answer is that I am used to fulfilling this kind of need in a way so that somebody else could — let us say — find something for their mind in it. There are such people — they do occasionally let me know about themselves.

In case we are not familiar with each other, my name is Taras; I am almost 23, I am from Ukraine and — if adjusted to the scale of the Universe — I am just an ordinary student. Well, maybe not that “ordinary”, but today the only thing that matters — I have been a foreign student in Poland for the last three years.

Another school year begins in November, and with it begins my adventure towards a Master’s degree: only two weeks ago, I finally defended my thesis and thus became a Bachelor. Not even the highest mark can make it up for my moral state of the past year, to which we will be back later on, yet I would nonetheless gladly accept it as praise for my success in writing a lengthy scientific text in Polish — it seemed to be quite the task.

Mastering a second foreign language to such a degree in just three years is an achievement indeed, one that I cannot deny myself. Generally, I would say, mastering even a single foreign language is already something worth praising, and it is an excellent topic for discussion. But not today. The issue on our agenda for today is one’s mother language. Specifically, choosing just one despite life presented you with an option to have more. How and, most importantly, why would you do it?

“Both, both is good”

Being bilingual in Ukraine is not uncommon. It may, however, appear surprising to the people from abroad, considering that there are plenty of those who do not suspect or assume that Ukrainian language might exist at all. They believe that Ukraine or any other former republic of the long-dead USSR is a Russian-speaking state. Being introduced to the fact of Ukrainian language existence, some might next be asking if it does not happen to be a dialect of Russian.

When it comes to my personal experience, because in Poland people do know well that Ukrainian is indeed a language, they tend to ask a different question: is Ukrainian the only language I speak or do I know Russian as well? I want to stress here that no one has yet asked me this question in reverse. Neither has somebody started the topic by asking which of the two languages I use at home in the first place.

My story, however, begins with me being born to a Russian-speaking family. Russian-speaking, despite that both of my parents were born here, in Ukraine. My mother uses Russian as a matter of habit, whilst my father spoke Russian his entire life simply because alternatives were not there: he was born to a family of Russians, the Soviet people, who — as time has shown — are pretty confident about who they are, thank you very much.

I must admit, the striking contrast between the two branches of my family here is something truly fascinating. Still, one way or another, each and every one was somehow affected by a Soviet life “legacy”. In conclusion, yes, at our home, Russian had always been the first choice of language, and this is why I had been speaking it for most of my life. But as you can now assume, my world was never limited exclusively by Russian.

Among all other things, it includes my childhood fondness for reading. I liked reading a lot. I had a great home library of children literature, both fiction and encyclopedias. The divide between those genres was simple: the former was mainly in Russian whilst the little less represented latter was mostly in Ukrainian, at least if it comes to the books I liked the most. Besides books, there were also journals. Fate pulled a little joke on them, turning the language divide between the genres of the periodicals upside down: all my geographical journals were published in Russia for international sale, but the entertaining ones were all Ukrainian.

Immensely dear to my heart, there was a journal called “Stezhka” (literally translates as “a path” or “a little path”). I cannot skip listing it here because this journal, colourful and always, always interesting, is my brightest childhood memory. Second brightest were, perhaps, those massive table games from another journal, “Vulyk” (which means “a hive” in Ukrainian). I never understood the rules of those games, and I did not have somebody to play together, but nothing could stop a vivid child imagination.

School, once I started going there, accepted the mission of creating a more substantial linguistic balance in my life without even realising it. Ukrainian school and textbooks were a counterweight for a Russian-speaking environment at home.

One of my first school memories is a long evening at home, that my father, holding my reading textbook in his hands, turned into a grand rehearsal of a poem I had to learn as a part of my home assignment. “Do you know what Motherland is” — said the first line, that was alone responsible for at least an hour of trials and errors to get my poem reading skills right. In the end, the poem is not only the reason I earned my first ever “12 points”, the highest grade in our school system, but also a good summary of things I liked in school the most.

Our school library was the only place to find me during breaks. School plays were the most expected school year’s events, especially if I was getting even more lines to learn for my role than before. Grammar contests, writing contests, reading of Taras Shevchenko’s poems — I consider myself a wrong type of schoolboy for enjoying those.

When it comes to Shevchenko’s poetry readings, they are a whole story on their own. Firstly, I highly encourage you to introduce yourself to Shevchenko. He was not only a great poet, but an even greater artist; he is easily the most significant person in Ukraine’s culture and a true national icon. So, I had been dying to take part in the readings, but I was never chosen by our class teacher in primary school. It was only in middle school when I got my chance, and I learned my chosen poem so well that, to this day, I still silently recite it from time to time, imagining the four pages of “Kobzar” — Shevchenko’s poetry book — on which it was printed.

In short, those were productive and educative years of my life.

Digitalization, with an asterisk

Soon enough, I changed my ordinary school for the physics and mathematics lyceum, and all small joys of my educational or any other, to be honest, life subsequently vanished. But not even the passionate commitment of my Ukrainian language and literature teacher, who was my class teacher, managed to break me completely.

It was a battle, but I carried the remainings of my will to learn through it. I would return to language contests and subject olympiads in three years, whilst studying in college, where each such activity would be nicely rewarded with a scholarship. Meanwhile, though, social networks made their first appearance in my life.

This whole time I was still speaking Russian as my first language. Home, friends, computer games, even television to some extent — my linguistic environment outside the school remained mostly Russian-speaking with solid stability. At that moment, however, the whole new area of life appeared, opening a massive breach in my Russian speaker status: I was never taught how to write in Russian, neither in school nor at home. Turned out, I did not know how to write properly in a language I had been speaking every single day for 14 years.

Being 14–15 is being in an age when we, people, tend to make some decisions about which our older selves might feel somewhat ashamed. But back then, I was already ashamed because of my poor Russian writing skills. Responding to this concern, I made a decision: I shall not only find Ukrainian-speaking communities on the Internet, but I shall also use Ukrainian with an international public, however international it could have been in Russian social networks.

Such an idea met, shall we say, not quite warm reception from the audience. I was slightly puzzled too: we can easily understand and speak Russian in Ukraine, why cannot Russian speakers understand Ukrainian?

The answer to the riddle would shortly arrive from Kyiv’s Independence Square, Southern and Eastern Ukraine. At the same time, my online world would go through a flood of cuckoo people who would bring up a lot of politics on every corner regardless. To my shame, I must confess that I somewhat enjoyed being a “troll” myself, yet my need to have appropriate relations with people pulled the brakes just in time.

My country and not my country

Events of 2013–2014 shook the entire country. Never before had I been so attached either to a television or other sources of information that only were able to provide the news from all across Ukraine as I was then. And it was not only me following the news so carefully.

During the most violent battles between the protesters and special forces in the heart of our capital, not even students and school teachers could care about their duties and obligations. Teachers were gathering in classrooms with TV or radio to hear the hourly news reports, while we, students, were looking for this very news online.

The Revolution of Dignity created an impressive rise of patriotism and civil consciousness in Ukraine. It established the beginnings of what was meant to be a national identity boom: being a Ukrainian was becoming a trend of some sort. At the same time, it brought up to the surface numerous problems that, on the one hand, were always present in the society, but on the other, it had never been so important to solve them.

As a country, we did a great job solving quite a few of those, but we also regressed in solving quite a few others. We are still standing on the edge of the abyss that remains dangerous for the existence of our whole state. Politics and all the infighting that comes with it are to blame.

Fake and competitive patriotism, “us” and “them” divide, constant negativity and pathological inability to put this whole energy to any good use — politicians only change methods whilst continuing to leave barely alive common sense far behind.

Not unexpected, when the widespread state formation ambitions had yet another time soon faded, life returned to being routine. There were only a couple of changes to this routine: daily frontline news, enormous volunteer activity and noticeable linguistic Ukrainization all around.

I, however, was not affected by “Ukrainization”: being a Russian speaker did not in any way conflict with my patriotic feelings, so there was no need, either internal or external, to join the language protest. Furthermore, my written Russian kept getting better and better. I found some new online friends, this helped me finally achieve a language equilibrium on the Internet where I was spending my whole leisure time: the real world was getting more and more disgusting and hopelessly unbearable daily. Life had been going like this up until I graduated from college.

The summer of 2018 was different to any summer I had before. Thesis defence, attempt to pass state university enrolment exams for “just in case” purposes, lots of paperwork to get a student visa and, in September, here it was — Europe. The mysterious new world the news programmes were telling about for years. It was fascinating to experience the novelty of it, but not for too long.

Being a foreigner requires some effort, and I could not provide enough effort back then. Too many things changed simultaneously. It is not an exaggeration to say that my whole life turned upside down at that moment. I was not ready to face it.

It was a curse and a blessing to spend my first university year in a dormitory inhabited by solely Ukrainian students. There were no language or cultural barriers, just as, however, there was no personal space either, but it was a place to share common impressions, problems and a noticeable engagement in what was happening at home: elections.

Presidential elections were the top subject for discussions and quarrels that were happening in a room I shared with two other roommates. Ukraine was the highest common denominator between me and people I had a hard time relating to otherwise. More than that, when a person from Lviv, which is Western Ukraine, and from Kharkiv, which is Eastern, both talk to you in Ukrainian, breaking all the language stereotypes, it takes only a couple of months of daily interaction until your soul starts having a demand. Demand not to embarrass neither the homeland of Kotliarevsky nor the Shevchenko’s Land — both are places from where you come. My brain took up this demand.

Now, it is crucial to stress that both election campaigns of 2019 in Ukraine filled up all the void that had appeared in my life then. The feeling of being a citizen was maybe the only positive feeling of that time. I had the power to change something. I was feeling responsible, even though this feeling was overly romanticized: I was eligible to vote for the first time.

I needed to make something change, it did not matter what exactly. While any changes in personal life seemed unachievable, Ukrainian political scene was encouraging our incurable national optimism louder than ever. It was an opportunity to escape my own head for a year or so. Complete uncertainty was changed by a single confident thought: I do not know what I want to do in my life, but I feel that I want to do it in Ukraine — I want to do it home.

The point of no cultural return started to show itself. When I say cultural, I also mean that culture was not going to let any political shenanigans take the lead in such an important transformation.

“Do not sing so early…”

I have been following the Eurovision Song Contest for roughly half of my life. It is more than just a contest to me. It is my crowd; it is my closest circle; it is the thing that excites me the most.

For a kid who knew the political map of the world almost by heart, an event where forty-something countries come together to sing some songs in a whole bunch of different languages simply could not seem anything but fascinating. In addition to that, I have never had stronger friendships than the ones I made in the Eurovision fan community, even though troubles do appear from time to time, sometimes pretty serious.

I am thankful to those people; their company did not let me completely shut down in many different situations. Eurovision itself is a place where, instead of shutting down, you want to open up. Eurovision is 65 years of breaking the barriers and building bridges between countries, cultures and people regardless of how different we are. To a large extent, Eurovision is about common human values.

An enormous amount of joy brings the country that dares to showcase a piece of its culture during the contest, especially if the piece in question is quite sweet and tasty. My heart is radiating joy that for the last two years one of those countries has been Ukraine. And I am sorry to admit that I used to think, up until the year 2016 or so, that Ukrainian music was over. It was only around that time when such names as Vivienne Mort, “Odyn v kanoe”, Onuka or DakhaBrakha started popping up in my playlist.

But two years ago, a global pandemic suddenly occurred. People all over the world were locked home. Only two hours of a train ride to the border were separating me from my home, in the broader meaning of the word. The only available piece of home was a song. It was not just any song. It was the song specifically chosen to represent the home in front of the entire world — “Solovey” (“A nightingale”).

This year Go_A, bless them, twined the Shum so well that I can only join the worldwide charts in their chant: “More!”. Turns out, no books, no history lessons, no modern pop music or any TV products I know ever reflected what do layers and layers of Ukrainian culture have to offer.

I thought I was familiar with those layers, but they actually have way more undiscovered treasures and potential than I could ever imagine. The talks about rich culture all of a sudden received a huge example of what this culture is capable of when combined with modern world possibilities. This set of circumstances has already presented me with an unprecedented reason and actual desire to dive deeper into filling all my cultural and historical gaps.

Most importantly, it is my cultural needs that helped me the most when I was thrown off the board of mental stability and cut off from a chance to come home if I wanted to. Ukrainian music, including folk songs, Ukrainian educational content and my own creative work, also in Ukrainian — whilst my mental health was barely recovering from the biggest storm it had ever faced, my cultural and national identity was blooming. It still blooms, and it acts as my main source of self-confidence.

The very thing that was my weakness three years ago is now my biggest advantage: I have found an integral part of me represented by a cultural code of where I was raised; because I learned how to discover and accept myself, I am ready to discover and connect with the rest of the world.

Tongues meet the end.

Sadly, not everyone is capable of understanding the rest of the world. Some are not willing to try to understand even those whom they declare to be their closest people. They focus on their narrow views and demonstrate a total inability to accept neither differences between people, nor differences in values, nor their own arrogant, unfair, or simply objectively false position.

And it is not like they made a mistake because they were caught in the unfortunate turn of life, which happens to all of us. They have no mistakes to admit because they simply never assume they can be wrong. It does not make them any good, it shows their ignorance. Ignorance, that hurts other people, regardless of context and circumstances.

Cultures, languages and nationalities are burning issues all across the globe, not only in Ukraine. Those are highly political issues, which brings a lot of complications into solving them. Personal stubbornness and unwillingness to look at the world through other people’s eyes, to hear their stances and arguments — those traits feed themselves from the deep human egoism, maintaining one’s deafness towards the surrounding world. This is why the world knows numerous conflicts, this is why many of them are in a blind alley. Blind, because no one sees the point in listening to the other side.

People do not hold their tongues. Some people probably got a little heated, but others view it as the way of life. People do not hold their tongues and say things they should not say. It all comes to one question: are the sides of the conflict, when it is the truth of the reality, willing to give up on their principles and admit the other side is right, or are they going to play the double game and keep dictating their terms.

It hurts to know these things because they are your personal experience. No difference, whether it is about major international quarrels or simply human everyday behaviour. Even more unpleasant when it is a mix of both. To know this, I paid an extremely high price earlier this year. This experience cost me my mental balance, and with it — my ambitious plans, my best relationships with people and somewhat risky possibilities. Well, this post is my way to put the full stop to my long, hard and incredibly dark period of recovery. Life goes on, new calls and rewards are waiting.

I wanted to tell the world how I found my new inner voice. This voice is clear, it is free, and it feels natural like no voice felt before. You know, it even sings occasionally. It speaks to me in Ukrainian and encourages me to do the same. Not because I want to reject other voices or languages. It simply brings comfort to my cosy little corner of our big, cruel world.

Українська версія | This article is also available in English

Передмова

Протягом останніх чотирьох місяців я активно облаштовував у себе в голові ідею розпочати особистий блог: змістовний, виважений, дещо рефлексивний, дещо про плани на майбутнє. Тож саме на початку нашої невеликої пригоди мені варто попередити тебе, мій шановний читачу, що попереду на тебе чекає тонка грань між амбіціями журналіста-початківця та моєю постійною потребою в упорядкуванні думок у своїй голові.

Здавалося б, сиди собі спокійно на кухні, пий чай та й порядкуй собі тихенько свою голову, одначе для мене характерно реалізувати подібні речі в такий спосіб, аби хтось інший міг, назвімо це так, що-небудь знайти в цьому для себе. Такі люди, виявляється, дійсно є, час від часу вони дають про себе знати.

Якщо ми з вами не знайомі, мене звати Тарас, мені майже 23 роки, я з України та у вимірі нашого Всесвіту я — загалом звичайнісінький собі студент. Ну, можливо й не такий уже й “звичайнісінький”, однак для сьогоднішньої історії важливо лише те, що протягом останніх трьох років я навчаюся за кордоном, у Польщі.

Ось-ось, у листопаді має розпочатися новий навчальний рік, а з ним — і мої пригоди на магістратурі, бо ж два тижні тому я нарешті захистив свій диплом бакалавра. Жодне “відмінно” не компенсує мені мій моральний стан останнього року, про це трохи згодом, однак я з вдячністю прийму цю високу оцінку за свій успіх у написанні об’ємного наукового тексту польською мовою — це видавалося для мене чимось захмарним.

Опанування другої іноземної до подібного рівня всього за три роки це справді досягнення, у визнанні якого я не можу собі відмовити. Загалом, знання бодай однієї іноземної це також певне досягнення та чудова тема, аби про неї поговорити. Але не сьогодні. Сьогодні на порядку денному мови рідні. Чи радше вибір однієї рідної, попри те, що життя запропонувало тобі мати кілька. Як, а найголовніше чому можна вдатися до подібного?

І так, і так

Білінгвізмом в Україні мало кого здивуєш. Здивувати можна хіба що іноземців, тому що значна частина їх не підозрює чи не припускає існування української мови як такої. В їхньому уявленні Україна, як і решта колишніх республік давно померлого СРСР, це російськомовна держава. Деякі, все ж дізнавшись про існування української, можуть перепитати чи то, бува, не діалект російської.

Якщо говорити про мій особистий досвід, то оскільки у Польщі про існування української мови все ж знають, моїх місцевих співрозмовників більше цікавить чи я говорю виключно нею, а чи також володію російською. Зазначу, що ніхто досі не поставив це питання навпаки, себто змінивши мови місцями. Так само ніхто не порушив мовну тему запитанням якою з-поміж двох мов я користуюся вдома.

А моя історія починається з того, що народився я саме у російськомовній сім’ї. Російськомовній попри те, що мої батьки народились тут, в Україні. Мати говорить російською, бо для неї це звичка, а батько все своє життя говорив російською, бо для нього просто не було альтернативних варіантів: він народився в сім’ї росіян, людей радянських, до того ж доволі в цьому переконаних як показав час.

Мушу визнати, разючий контраст між двома частинами моєї родини стосовно останнього пункту це річ, що відверто захоплює. Але так чи інакше, певна частина радянського побутового спадку певною мірою відбилася на всіх та на кожному. Тож так, вдома у нас завжди панувала в побуті російська, саме тому більшість свого життя я спілкувався переважно нею, головно наслідуючи моїх батьків. Але ж виключно російською мовою мій світ, в тому числі родинний, ніколи не обмежувався.

Зокрема це стосується мого дитячого захоплення читанням. Мені надзвичайно подобалося читати. Вдома у мене була ціла бібліотека дитячої літератури, як художньої, так і енциклопедичної. Поділ між ними був надзвичайно простий: художня література здебільшого була російською мовою, дещо скромніший науковий фронт тримав оборону переважно українською, принаймні серед тих книг, що подобалися мені найбільше. А от над журналами доля вирішила дещо пожартувати, бо ж усі мої географічні журнали видавалися в Росії для міжнародного продажу, тоді як розважальні журнали, окрім хіба коміксів, були переважно виданнями українськими.

Серед останніх зокрема був і журнал “Стежка”, який і досі залишається одним з найяскравіших спогадів мого дитинства. Надзвичайно кольоровий і невимовно цікавий. Поруч з ним особливе місце в моїй пам’яті тримають також величезні розгортки з іграми з “Вулика”. Ніколи не розумів їхні правила, та й грати мені не було з ким, але ж ніщо в цьому світі не в змозі зупинити бурхливу дитячу уяву.

Школа своєю появою в моєму житті взялася до встановлення в ньому більш суттєвого лінгвістичного балансу. На противагу російській вдома прийшла українська мова в підручниках та на уроках.

Одним із найбільш ранніх моїх спогадів про школу є довгий родинний вечір, який, під керівництвом батька з моєю “Читанкою” в руках, перетворився на масштабну репетицію вірша, що нам задали вивчити на пам’ять. “Знаєш ти, що таке Батьківщина?” — лише на виразне прочитання цього першого рядка було витрачено, мабуть, із цілу годину. Але цей вірш — не тільки моя перша зароблена “дванадцять”, а й значною мірою символ усього, що цікавило мене в школі.

Шкільна бібліотека стала місцем моєї постійної дислокації на перервах. Шкільні вистави, особливо якщо цього разу сценарій передбачає ще більше слів для моєї ролі, були найбільш очікуваною подією навчального року. Мовні конкурси, літературні конкурси, конкурс читців віршів Тараса Шевченка — я був неправильним учнем, бо ж мені подобалися всі подібні заходи.

Щодо конкурсу читців, це взагалі окрема історія. Цілих два роки мені так кортіло потрапити на нього в молодшій школі, однак класний керівник щоразу навмисне обирала інших дітей, навіть коли потрібно було зробити заміну в останній момент перед виступом. Коли ж двері нарешті відчинилися переді мною в середній школі, я настільки ретельно підійшов до вивчення поеми “Іржавець”, що й досі час від часу декламую її собі під носа, подумки гортаючи ті 4 сторінки, на яких вона надрукована в моєму домашньому “Кобзарі”.

Одним словом, це були продуктивні та пізнавальні роки.

Диджиталізація з зірочкою

Невдовзі звичайну загальноосвітню школу замінив фізико-математичний ліцей і всі прості радощі шкільного та й взагалі будь-якого життя несподівано випарувалася. Не в останню чергу — стараннями вчительки української мови та літератури, мого класного керівника за сумісництвом.

Проте навіть її ентузіазму виявилося замало, аби остаточно зламати мене та мою цікавість до навчання. До мовно-літературних конкурсів я вже за три роки повернусь під час навчання у коледжі, де кожне призове місце раптом почне втілюватися у приємний додаток до стипендії, а тим часом в моєму житті вперше з’явилися соцмережі.

Весь цей час я й надалі продовжую спілкуватися російською в повсякденні. Дім, друзі, комп’ютерні ігри, певною мірою й телебачення — моє мовне середовище поза школою стабільно залишалося російськомовним у своїй переважній більшості. Однак тепер у ньому з’явився цілковито новий простір, який відкрив величезну прогалину моєї російськомовності: мене ніколи не вчили писати російською. Ні в школі, ні вдома. Виявилося, що я геть не вмію грамотно писати мовою, якою спілкуюся кожного божого дня, на той момент уже цілих 14 років.

У такому віці, 14–15 років, ми, люди, схильні приймати певні рішення, яких старша версія нас самих згодом буде дещо соромитися. Втім на той момент соромно мені було передусім за свою відсутню письмову російську. Тож, окрім цілком логічного кроку доєднатися до української онлайн-спільноти, я вирішив спілкуватися українською в спільноті міжнародній, наскільки міжнародною вона може бути в російських соцмережах.

Подібна ідея, скажімо так, не знайшла широкої підтримки серед публіки, з якою я намагався контактувати. Мені своєю чергою також було дещо невтямки: як таке взагалі можливо, що ось люди живуть в Україні й розуміють російську, а люди що спілкуються російською не можуть зрозуміти українську — чому?

Відповідь на поставлене питання вже незабаром почне надходити з Києва, з майдану Незалежності, та з південного сходу України. В цей самий час в моєму онлайн-середовищі також значно побільшало людей, що ніби геть збожеволіли через політичні події. На свій сором мушу зізнатися, що в якийсь момент мені й самому сподобалася приміряна маска такого собі “троля”, втім здоровий глузд та бажання все-таки адекватного спілкування з людьми доволі вчасно натиснули на гальма.

Моя країна і не моя країна

Події 2013–2014 років сколихнули абсолютно всю країну. Вперше за все своє життя я був аж настільки прикутим як до телевізора, так і до інших засобів передачі інформації, з яких лишень можна було отримати останні новини з усіх куточків України.

Прикутими до новин були всі навколо: під час фази найбільш активних сутичок протестувальників зі спецпризначенцями в центрі столиці навіть вчителям та учням не було жодного діла до своїх освітніх обов’язків. Допоки вчителі щогодини збиралися в кабінетах, де працює телебачення чи радіо, аби почути останній випуск новин, ми, учні, сиділи за своїми партами та витягували ці самі новини з інтернету.

Революція Гідності стала справжнім підйомом патріотизму та громадянської свідомості. Вона поклала початок того, що мало стати українським національним бумом: бути українцем почало ставати модним. Разом з тим, її події порушили цілу низку проблемних питань, що з одного боку завжди існували в нашому суспільстві, а з іншого їх вирішення ще ніколи не було настільки принципово важливим.

У вирішенні деяких з них ми як країна значно просунулися вперед. У деяких — зробили цілих три кроки назад. Прірва, що відділяє Україну від культурного та ментального єднання, і досі становить надзвичайну загрозу для існування цілої держави, а головним винуватцем цього залишається політика та всі пов’язані з нею персональні міжусобиці “можновладців” будь-якого табору.

Вдаваний патріотизм, що перетворився на змагання, поділ на “ми” та “вони”, постійний негатив та патологічна неспроможність пустити всю цю енергію на потрібні справи — в політиці змінюються лише технології, допоки зміст заледве подає ознаки життя.

Цілком очікувано, коли загальні амбітні сподівання в галузі сучасного українського державотворення вчергове й доволі швидко зайшли в глухий кут, тодішнє життя повернулося до питань абсолютно буденних. Відмінності полягали лише у щоденних новинах з фронту, надзвичайно активних волонтерських ініціативах та помітній мовній українізації населення.

Мене “українізація”, щоправда, не торкнулася: моя російськомовність жодним чином не конфліктувала з моїми патріотичними відчуттями, тож вдаватися до мовного протесту не було жодної потреби, ані внутрішньої, ані зовнішньої. Ба більше, моя письмова російська покращилася, я знайшов собі нових онлайн-друзів, мовний баланс встановився для мене і в інтернеті, куди зрештою поступово мігрувало все моє дозвілля: реальний світ із кожним днем ставав все більш огидним та безнадійно нестерпним. Життя тривало у такому ключі аж до моменту мого випуску з коледжу.

Літо 2018 року було не схожим на жодне літо до цього. Захист диплому, спроба “про всяк випадок” скласти ЗНО, паперова тяганина задля виїзду на навчання за кордон, а вже на початку вересня ось вона — Європа. Загадковий новий світ, про який роками розповідали в новинах. Захоплення цілковитою новизною навколишнього світу, щоправда, вистачило ненадовго.

Бути іноземцем вимагає зусиль адаптуватися в новому середовищі, яких на той час мені явно бракувало. Занадто багато речей змінилися одночасно. Не буде перебільшенням сказати, що абсолютно все моє життя в той проміжок часу перевернулося з ніг на голову. Я виявився до цього не готовим.

І прокляттям, і справжнім порятунком став суто український гуртожиток, в якому мені довелося жити протягом першого року навчання. В його стінах не існувало мовного та культурного бар’єрів, як, втім, і особистого простору, натомість в ньому панували спільні враження, проблеми та відносно активне зацікавлення тим, що на той час відбувалося вдома — виборами.

Вибори президента були топтемою розмов і суперечок, що точилися в нашій із моїми сусідами кімнаті. Україна стала найбільшим спільним знаменником між мною та людьми навколо, з якими мені було важко мати інші спільні риси чи зацікавлення. Ба більше, коли українською говорять до тебе і львів’янин, і харків’янин, то вже за пару місяців і твоя власна душа вимагатиме, аби ти не змушував червоніти ані малу батьківщину Котляревського, ані Шевченків край. Мозок узяв це зауваження до уваги.

Найважливіше в цій історії те, що обидві виборчі кампанії 2019 року в Україні заповнили собою цілковиту порожнечу, що утворилася тоді майже в усіх аспектах мого життя. Відчуття себе громадянином стало ледь не єдиним позитивним відчуттям того року. Від мене щось залежало. У мене було почуття відповідальності, нехай і романтизоване, бо ж це були перші вибори, на яких я мав право голосу.

Хотілося змін, і якщо будь-які зміни в особистому житті не видавалися здійсненними, то українська політична арена як ніколи інтенсивно підгодовувала невиліковний загальнонаціональний оптимізм. Це був привід бодай на пів року чи трохи більше перестати сидіти у себе в голові.

На зміну цілковитій невизначеності прийшла впевненість в бодай одному: нехай я досі до кінця не знаю, що робитиму у своєму житті, я відчуваю, що мені хочеться мати змогу робити це в Україні, мені хочеться займатися цим вдома.

Саме на цьому фоні були надійно закладені основи точки мого культурного неповернення. Сама культура, між іншим, не пасла задніх та не мала жодного наміру поступатися місцем якимось там тимчасовим політичним піднесенням в настільки важливій трансформації.

“Не співай раненько…”

Половину свого життя я цікавлюся Євробаченням. Для мене це більше, ніж просто конкурс. Це мої люди, це моє найближче оточення, це моє найбільше захоплення.

Для дитини, що майже напам’ять знала політичну карту світу, подія, де чотири десятки країн збираються разом і співають пісні найрізноманітнішими мовами, аж ніяк не могла виявитися нецікавою. Більш того, друзі, яких я знайшов серед спільноти фанів Євробачення, виявилися найбільш тривалими та міцними дружніми стосунками з усіх, що у мене будь-коли були, навіть попри те, що часом негаразди таки трапляються, інколи навіть доволі серйозні.

Я доволі багато чим завдячую цим людям, бо ж їхня компанія на різних етапах мого життя не дала мені цілковито закритися і загубитися в собі. Євробачення саме по собі — це простір, у якому хочеться бути абсолютно відкритим. Євробачення — це 65 років історії руйнування бар’єрів та будування мостів між країнами, культурами та людьми попри всі наявні між нами відмінності. Значною мірою Євробачення це про спільні людські цінності.

Величезну фанатську радість створює країна, що приносить на конкурс шматочок своєї культури. Особливо якщо цей шматочок доволі-таки ласий. Ось уже два роки поспіль моє серце радіє, що серед таких країн опинилася й Україна. Але мені доволі прикро визнавати, що року до 2016-го українська музика видавалася мені такою, що давно себе вичерпала. Лише тоді в моєму списку відтворення поступово почали з’являтися такі імена як Vivienne Mort, “Один в каное”, ONUKA чи DakhaBrakha.

Але два роки потому світ раптом охоплює пандемія. Весь світ вимушено зачиняється у себе по домівках. Мене від дому в широкому його розумінні відділяють якихось дві години потягом до кордону, а проте єдиним доступним його шматочком на цілий рік залишається пісня. До того ж не просто пісня, а саме обрана цей дім представляти перед усім світом — “Соловей”.

Цьогоріч Go_A заплели такого “Шума”, що мені залишається лише приєднатися до голосу світових чартів, який скандує лише одну фразу: “Дайте ще!” Виявилося, а радше знайшлося зайве підтвердження, що ані книжки, ані уроки історії, ані сучасна популярна музика або виготовлені чи адаптовані телевізійні продукти не відбивають і половини того, на що здатен український культурний пласт.

Пласт, з яким я вважав себе ознайомленим, але в якому виявилося захованим неймовірна кількість нерозвіданого багатства та потенціалу. Розмови про багату культуру раптом отримали репрезентацію того, на що вона здатна в поєднанні з сучасними можливостями. З урахуванням збігу усіх обставин, у мене з’явився небувалий привід та бажання глибше поринути в заповнення моїх культурно-історичних прогалин.

І найголовніше, що саме мої культурні потреби виявилися найнадійнішим рятувальним колом в умовах, коли мене вчергове викинуло за борт душевної рівноваги та відмежувало від можливості повертатися додому. Музика, в тому числі народні пісні, історія, освітній контент, власна творчість українською — поки моя нервова система оговтувалася від найбільшого шторму, якого вона будь-коли зазнавала, моя культурно-національна ідентичність весь цей час буквально розквітала на очах. І продовжує квітнути, відіграючи роль найбільшого джерела особистої впевненості.

Те, що три роки тому під час мого виїзду за кордон було для мене слабким місцем, тепер є моєю найбільшою перевагою: я знайшов невіддільну частку себе, заховану у культурному коді того світу, в якому я виріс; оскільки я зумів навчитися відкривати та приймати самого себе, я готовий відкривати та розумітися решту цього світу.

А язикам кінець

Шкода, щоправда, з того приводу, що не всі люди готові до подібних порозумінь. Навіть якщо мова йде про порозуміння з тими, кого вони декларують своїми близькими. Такі особи фіксуються на своїх надзвичайно вузьких поглядах, і вони неспроможні прийняти ані відмінності між людьми, ані різницю цінностей, ані свою зверхню, несправедливу чи просто об’єктивно хибну позицію.

І справа не в тім, що вони припустилися помилки, заплутавшися у певних життєвих обставинах, зрештою, трапляється різне. Річ у тому, що їм нема чого визнавати, бо в них цілковито відсутнє поняття власної неправоти. Це не робить їм жодної честі, лише підкреслює їхнє невігластво, яке зачіпає інших людей незалежно від контексту та обставин взаємодії.

Питання культури, мови та національності зараз лунають як ніколи гостро, по всьому світу, не лише в Україні. Це надзвичайно політизовані питання, що робить їх вирішення набагато важчим. Особиста впертість та абсолютне небажання подивитися на світ очима інших людей, почути їхні позиції та аргументи — ці характеристики живляться глибинним людським егоїзмом, підтримуючи засліпленість особи у її відношенні до навколишнього світу. Саме через це у світі існують численні конфлікти, саме через це не один з них перебуває у глухому куті. Глухому, бо вже немає кому один одного слухати.

Люди люблять розпускати язик. Хтось можливо й погарячкував, а для когось це, так би мовити, природний стан речей. Люди люблять розпускати язик та говорити одне одному абсолютно зайві речі. Усе зводиться до того, чи готові сторони конфлікту поступитися принципами та визнати об’єктивну правоту іншої сторони там, де це необхідно, а чи вони й далі намагатимуться диктувати власні умови, граючи у подвійну гру.

Найбільш неприємно писати про подібні речі як про власний досвід. Тут вже не важливо, чи йдеться про якісь міжнаціональні протистояння, чи про прості людські якості. Гірко, коли в одному флаконі змішується усе й одразу. За отримання подібного розуміння цьогоріч мені довело заплатити дуже дорого. Цей досвід коштував мені психічної рівноваги, а з нею — доволі амбітних планів, моїх найкращих стосунків з людьми та дещо ризикованих можливостей. Цим дописом, власне, я хотів би нарешті поставити крапку в моєму тривалому, важкому та неймовірно темному періоді відновлення. Життя триває, попереду чекають нові виклики та винагороди.

Я хотів написати про те, як я знайшов свій новий внутрішній голос. Цей голос звучить чисто, він звучить вільно, він відчувається легко та як ніколи природно. Часом, він навіть наспівує пісень. Цей голос говорить до мене українською заохочує мене повторювати за ним. Не тому, що я хочу заперечити інші голоси чи інші мови, а тому що це приносить комфорт у мій маленький затишний куточок нашого великого та безжалісного світу.